Ескалатор до вершини.

Спочатку я особисто познайомився з Тимошенко.

І не просто познайомився, а провів з нею три довгі доби. Це було 24-26 березня 2009 року, коли вона прилетіла до Японії, а я тоді працював в українській амбасаді.

Візит прем’єра України до Країни, де сходить сонце, був взагалі першим за всю історію двосторонніх відносин. Там вже двічі побували президенти — Кучма і Ющенко — а у 2007 році повинен був полетіти Янукович.

Але цього так і не відбулося — візит, який ретельно готувався, за десять днів до початку був скасований.

Ющенко тоді в черговий раз розпустив парламент, і Янукович не наважився відправлятись в далеку дорогу. Японці, які чутливі до подібних речей, образилися. Формальною причиною переносу поїздки назвали потребу Януковича в негайній операції на коліні (нічого не нагадує?), хоча японські дипломати скептично оцінили таку версію.

І от перед ними постала Тимошенко…

Переді мною також — ми спілкувались практично цілодобово. Основне враження: розмовляючи тет-а-тет, вона реально вміє гіпнозувати. Бере тебе за руку, дивиться в очі і говорить-говорить-говорить…

Кудись пливе мозок і ти починаєш вірити, що сказане нею — істина в останній інстанції. І лише через деякий час вмикаєш логіку і розумієш, що тебе шиють у дурні — як в емоційному плані, так й у логічно-фактологічному. Але то вже потім…

І ще. У неї шалена працездатність — три ночі вона спала по 1,5-2 години і всіх тримала біля себе. Немиря тоді ходив весь сірий та пом`ятий, а вона хизувалась своїм Луї Вітоном без натяків на втому.

Японці їй грошей так і не дали (а прилітала вона саме за ними), але ще довго цокали язиками, згадуючи «прикид», форми та проникливий голос української леді Вінтер.

А наступного року (2010) я особисто познайомився з Порошенко — він тоді працював міністром закордонних справ.

Що впадало в очі, так це дуже високі амбіції — саме вони відрізняли його від попередників. І на першому місці стояли амбіції не ососбисті (хоча цього також вистачало), а державні — до нього я не зустрічав жодного держслужбовця, який би НАСТІЛЬКИ завзято вболівав за справу і болісно сприймав поразки.

Диктатором до підлеглих (на відміну від Тимошенко) назвати його не можна, але він реально заряджав особистим завзяттям всіх, хто працював поруч.

З паперами мати справу не любив — іноді рутинні документи чекали на його підпис місяцями. Віддаючи перевагу живому спілкуванню з іноземними колегами, чудово оперував логікою, історичними фактами, планами. Бездоганною англійською мовою.

При цьому письмових тез, які ми для нього готували, не визнавав — все тримав у голові, за ніч досконально вивчивши те чи інше питання.

Ще тоді я подумав, що нарешті у вищих щабелях з`явилась СИСТЕМНА людина.

Знаєте, якщо перетендент на високе державне крісло у своєму житті не побудував жодної регресійної моделі і поняття про це не має, його до цього крісла підпускати не можна. Тим більше, до президентського. Бо він (Зеленський, Вакарчук, Бубєнчик, Ляшко етсетера) не розуміє, що таке фактор, причина, цінність, мета, проблема, задача.

Тимошенко розуміє, але для неї мета — особиста влада і влада над своїм оточенням — це дуже впадало в очі при особистому спілкуванні.

Порошенко також розуміє. Але він вбачає себе українським Шарлем де Голем, бо головне для нього не влада як така, а амбіційна можливість залишитись в історії людиною, за президенства якої країна пройде точку неповернення до «рускава міра».

До чого ці спогади?

Є три пастки, які крадуть наш спокій: туга за минулим, тривога за майбутнє та невдячність за сьогодення.

Шкодувати про минуле безглуздо, з нього потрібно виносити уроки.

У сьогоденні ми продовжуємо боротися за свободу і державу. Бо тільки свобода, побудована на жертви і крові, стає незворотною. А точка неповернення у цьому сенсі ще не пройдена — і це наша відповідальність за майбутнє.

На тлі цієї боротьби ми вперше в історії перейшли до справжнього державного будівництва.

І тут вже починають працювати інші правила — правила ефективного розподілу праці. За цією логікою раз на 5 років ми делегуємо людині певні повноваження управління державою.

Ця людина отримує не тільки посвідчення президента, але й безліч інструментів своєї діяльності, головний з яких — величезний обсяг інформації, що надходить з відкритих і дуже закритих джерел.

Виходячи з сукупного аналізу такої інформації, а не тільки з емоцій і патріотичних гасел, приймаються державні рішення. І лежать вони в площині МОЖЛИВОГО, а не бажаного.

Ми не читаємо пошту глави держави, але прагнемо всього і відразу, вважаючи наші вимоги і його обіцянки достатніми для цього умовами.





Ми скинули з найвищої посади зрадника, зберегли країну, з нуля побудували армію, розпочали економічний підйом (11 кварталів поспіль йде неухильне зростання), повернулися до європейських цінностей, отримали безвіз та майже отримали свою церкву.

Незважаючи на шалений опір, у міру наявності кадрів (а це ключовий момент) намагаємося робити реформи і знищувати корупцію.

І це все за 4 роки …

Для когось «цілих», але об’єктивно — «всього».

Нам цього мало, і це природно, бо тільки занепокоєність змушує людину і суспільство рухатися вперед.

Але, для того, щоб рухатися вперед також необхідно, щоб президент реалізовув свою програму, звітуючи перед виборцями, лікар лікував, а вчитель вчив, вдосконалюючись і проходячи переатестацію.

У нас демократична держава (навіть понад те), і якщо ви бачите, що це поганий Президент, то 31 березня наступного року виберіть іншого.

Водночас треба вміти цінувати те, що маємо, бо краще — ворог хорошого, а перманентні революції, внутрішні чвари та контроверсійні «нові курси» не зробили щасливою ще жодну країну.

Але, як на мене, вперше на чолі держави професійнал, якому треба надати можливість довести справу до кінця і виконати те основне завдання, яке стоїть перед всіма нами — пройти точку неповернення, про яку я згадав вище.

Якщо я не правий, не навішуйте на мене «порохоботських» ярликів (я не належу до радикальної частини адептів президента), а назвіть у коментах призвіще людини, яка у змозі виконати це завдання краще. З аргументами і бекграундом цього претендента.

І тоді я не тільки проголосую за нього, але й буду переконувати у цьому своїх друзів. Лозунг «Аби не Порошенко!» засуньте собі у дупу — це інфантильна позиція безвідповідальної людини.

І останнє… Не вірте, якщо вам обіцяють ескалатор до вершини. Для цього необхідно використовувати сходинки. І пройти потрібно через кожну з них. Тому нам своє робити — і краще, якщо ми будемо робито це професійно і відповідально. Шануймося!

P.S. HELGI`s NEWs, як і раніше, виходитимуть двічі на тиждень і виключно українською. Після повернення до Києва намагатимусь писати їх щоденно, бо перед виборами слід очікувати дуже багато вкидів та дезінформації.

Принагідно велика дяка Mary Sharp, «Tverezo» (Kostyantyn Zorkin, Olga Limarova) та «Що там у ПП» (Алла Комарова) за надання своїх сторінок під мої публікації у той час, коли я «парився» у лазні.)

Helgi Sharp

Ескалатор до вершини.
5 (99.26%) 27 votes


















Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш электронный адрес не будет опубликован.


*