Из-за чого Україна вистояла ?

Україна вистояла саме завдяки цьому "злочинному режимові".

Для військового, слово «позиція» має особливе значення.
Від її якості і підготування залежить все. І поперше — власне виживання, і виживання тих, хто з тобою.
Тому, я визначаю свою позицію. Добре підготовленну до будь-якого бою.

Отже, я був на Форумі Порошенко.
Просто мені зателефонували, і запитали — чи правда, що я у відрядженні недалеко від Києва. Запитали, чи згоден я взяти участь. І отримали від мене позитивну відповідь.

Я не буду розповідати про сам захід. Про нього вже розказано досить і з різних ракурсів.
Я скажу — навіщо я там був.

Я прийшов. Один з багатьох військових, колишніх і діючих.
Більшість з яких, до речі, прийшла в цивільному одязі.
Тому що не було ніякого дрес-коду.

Не було зобов’язалівки, інструктажів та оплесків по команді.
Я побачив там багато людей, яких я поважаю. По війні і цивільному життю.

Які прийшли самі, усвідомлено, наплювавши на гарантовану істерику і крики «продалися» (але про це пізніше).

Тому що у кожного з них є своє обгрунтоване розуміння — навіщо. А значить, мені говорити про своє.

Все, що буде сказано — точка зору військового. Тому, вибачте, ракурс буде відповідним.

Вибір у нас невеликий.
Фактично у нас є два шляхи — європейський і російський.

Європейський можливий виключно при прийнятті всієї системи цінностей, законів і економічної моделі.
Тому, цей шлях непростий і тривалий.

Російський шлях, або «русскій мір» — відкривається моментально, і сприймає будь-які компроміси.
З тієї причини, що цьому світу досить, щоб йому відкрили двері на ширину просунутої ноги.
Далі він приходить сам.

З перевернутою системою цінностей, брехнею в усьому, віроломним невіглаством, і традиційно — зі зброєю.

Це великий шлунок. Потрапивши в шлунок, з ним неможливо домовитися. У нього єдине завдання — переварити.

Всі розмови про те, що з ним можна співіснувати в дружбі, мирі і союзі — від лукавого.
І єдиний шлях до порятунку — відірватися від нього назовсім.

Напружитися, і доплисти по холодній річці до нормального берега.
Незважаючи на обстріл, намоклий одяг і крики тих, хто пливе на твоїй спині, і волає про втому і повернення.

Тут не може бути компромісів. Для мене — точно не може.
Так їм і не потрібні компроміси. Їм потрібно, щоб ми перестали існувати як нація і держава.
А багато хто з нас, бажано — перестали існувати фізично.
Тому, я не можу допустити, щоб майже п’ять років відданих мною на «шлях звідти» виявивилися марними. Як і всі втрати. Як і моє власне «кладовище» друзів і побратимів.
Для мене війна не закінчена.

Я не бачу іншого кандидата в гаранти незворотності процесу.
Я не бачу, даного мені іншими кандидатами вибору. Для себе — не бачу.

В активі Порошенко є досить незаперечних дій і кроків, що робить процес повернення назад неможливим.

Можна скільки завгодно «хіхікати» над безвізом, Томосом, Асоціацією тощо — але це означає одне. Ми подолали не менше половини шляху, і зробили повернення максимально неможливим.

Крім того, ми вистояли саме при цьому «злочинному режимі».
З усіма його мінусами і хворобами минулого.

Було багато моментів, коли нас можна було здати або знищити одним невірним рішенням.
Цього не сталося.

У всіх військових труднощах, невдачах і помилках прийнято звинувачувати керівництво.

Але це правильно лише частково, і може розглядатися тільки в одному ракурсі — ми вчилися воювати з нуля.
З тим, що є, з тими хто був, і з тими хто прийшов.

І «війну за два тижні / місяці / роки»- нажаль, не закінчили ми всі.
Просто через те, що не розраховували всерйоз зіткнутися з переважаючою силою.

Але у нас тепер є справжня армія, з якою ця сила змушена рахуватися. З кожним днем все більше і більше.
І яка є основною перешкодою для знищення країни.

Зміни в армії величезні, і помітні всім, хто хоче їх бачити.
Зміни в армії йдуть не так швидко як хотілося б навіть мені — реалісту.
Але вони йдуть.

Сила, озброєність, навченість і керованість ростуть.
Ліфти, які насичують командні посади всіх рівнів бойовими офіцерами працюють з максимальною швидкістю. І скоро вони вже відчутно витіснять гальмуючий нас баласт. Який як і раніше хоче будувати «покращений варіант радянської армії».

Який продукує папір замість реальної діяльності. Який не хоче бачити в основі армії, солдата і сержанта — професіонала. І виховувати саме професіоналів.

Через які частина людей не витримує і йде з армії (хоча, багато — все одно повертаються).

Але процес іде. І поступово на ключові місця стають люди, вже не приймають старого.

І переломний момент, думаю, настане скоро.

Про зміни в забезпеченні я багато говорити не буду. Для мене, що спостерігає і відчуває це з 14 року, між тим, що було, і тим, що є — прірва. І ми її подолали.

А коли в цьому році бригади в’їдуть в нові гуртожитки — багато чого зміниться в самовідчутті військових.
І армія стане ще сильніше.

Наше завдання — воювати. Стримувати і повертати своє. Тією ж мірою, наскільки це можливо в той чи інший момент.
Аж до часів, коли прийде пора повернути все під суверенітет і закон України.

І цей процес йде і забезпечується за активною участю, і твердостю того, за кого я збираюся голосувати.

Два основних маркера попереду — НАТО і Євросоюз.
Мене найбільше влаштовує цей шлях, як вже остаточна гарантія неповернення в сферу впливу спотвореного світу.
І можна скільки завгодно говорити про «неможливість» цього.
Так само говорили про всі сходинки, які ми пройшли.

НАТО і ми потрібні один одному.
Ми — як країна, яка володіє реальною армією, що має найбільший бойовий досвід в Європі.

Вони — як союз, що виключає самотність в компанії з відмороженим ворогом.

А Євросоюз — це привід до того, щоб відповідати йому в законах. У тому числі економічних. У тому числі антикорупційних. В тому числі, самої «важкої» — судовій системі.

Просто, Євросоюз — це ще й неможливість не виконувати ці закони.
І модель економіки, при якій всі так хочуть жити.

Де є звідки брати пенсії, тому що економіка вбудована в цивілізовану систему, а податки і внески сплачуються повністю.

Де корупція низька, тому, що це небезпечно, і тому, що «не дають».
Де громадяни знають, що таке права, і що таке «відповідальність».
І тому, що права і відповідальність працюють завжди.

І я не бачу, хто ще може гарантувати дорогу до цього всього, більш ніж той, хто реально пройшов з країною велику частину шляху.

Тому, що йому доведеться дійти до кінця. Немає варіантів.
Тому, що друга каденція — це час головних дій. У всіх цивілізованих країнах з подібною системою.

Тому, що багато хто з тих, хто його обере — будуть самими вимогливими контролерами і суддями.
Тому, що це теж — питання виживання.

Можна (і потрібно) говорити про непростий період для незахищеної частини нації.

У мене теж батьки пенсіонери. Так, у них теж маленька пенсія.
Батько пише книги, і це дає додатковий дохід.

Мама з вітчимом справляються так, і розуміють, що відбувається. Так їм допомагає моя АТОшная знижка на комуналку. Але вони не оформляли субсидії, яка, наприклад, є у сусідів.

Так, відчутно підвищити пенсію можна тільки за чийсь рахунок.
Або все «відняти і поділити», і цього вистачить аж на пів-року перед остаточним колапсом.

Або у когось забрати прямо в бюджеті. Наприклад, не підвищувати зарплати військовим.

Але.
Можна не вірити цифрам, за якими економіка виправилася, і пішла вгору.

Але я не можу не вірити натовпам у магазинах, зростаючій кількості цих магазинів, новобудовам, підйомним кранам над ними і новими підприємствами, новим елеваторам, обробленим полям, і дорогам, що будуються (навіть в зоні ООС).

Так, не може бути відразу добре у всіх. Так, незахищених треба захищати.
У тому числі платити податки.
І себе треба захищати.

Наприклад, підняти дупу, і знайти роботу.
Або підняти її ж, змінити кваліфікацію і знайти кращу роботу.
Так, чим далі від центрів, тим це важче. Поки що.
Тому, що ми піднімаємося. Не дивлячись на війну.
І це видно навіть в регіонах, максимально наближених до лінії зіткнення.

І можна чекати, намагатися вибратися і наблизити вихід.
А можна ще раз повірити тим, хто обіцяє дати все, і відразу.
І залишитися ні з чим.

Ми в дорозі.
І поки ноги гудуть і дихати важко, складно не втратити впевненість у тому, що чекає попереду.

Але у тих, хто сидить на узбіччі — цієї впевненості бути і не може.
Бо не приїде чарівний автобус, і не відвезе на м’якому сидінні. Все — ногами.

Точніше, не так.
Ті, що сидять і чекають, в кінці-кінців, все таки «перепливуть річку на спинах інших.» Але тоді не варто нарікати на час очікування.

Я не виберу того, хто відсидівся в найважчий час, а тепер раптом з’явився в тозі «супермена» з гарячим бажанням «очолити».

Я не виберу того, хто стільки разів міг зробити краще, але робив гірше. А тепер називає своє повернення «оновленням».

Я не виберу пусте «шоу з ляльководами» для тих, хто не бажає думати. Недовге шоу в масштабі моєї країни.

Я не виберу жодне з (навіть симпатичних) «нових облич», що не володіють нічим, крім обличчя і слів.

Я не можу вибирати серед тих, хто не має жодніх шансів, хоча може визивати симпатію.

Я постараюся не дати шансу тим, хто хоче «спробувати» під гаслом «а раптом», поки ми сидимо в окопах обличчям до ворога.

І я вибираю так не тому, що «немає вибору». А тому, що його мені не дали.
Не дали ті, кому ми давали шанси створити дійсно «нове і здорове» — цілих п’ять років.

Я військовий. Я звик виживати. Для того, щоб вижила моя дочка, моя сім’я, мої близькі, моя країна.
І вижили не в сенсі «не померти».
А так, щоб варто було жити.

Тому, я свій вибір зробив.
А ви голосуйте, згідно з власною совістю.
А це значить не «серцем», і не «вірою».
Головою.
Навіть якщо доведеться усвідомити щось не до кінця приємне.

Ми живемо далеко не в райдужному світі. В нас багато того, чого треба позбавлятися та викорчовувати. І ми це будемо робити. І заставимо це робити будь-яку владу — час точно прийшов.
Але для цього — треба не бути відкинутими в прірву.

P.S.
Любителям звинувачень у продажності.
Доповідаю. Я військовий, який майже п’ять років живе в основному «у полі».

У зоні бойових дій. На полігоні. Коротше, в самому «там».
Я не «самий навоювавший».
Але встиг побачити і випробувати багато.
У Дебальцевому, на лінії Мар’їнка-Красногорівка, Широкино-Водяне,

Попасна-Золоте, Кримське-Трьохізбенка і ще кількох місцях. Шоста ротація.

Ніколи не мав ніяких особливих умов і преференцій.
І ніяких джерел доходу, крім військової зарплати.
Ніколи, ні від кого, ні на яких умовах я не отримував грошей (благ) за свою думку, статті та будь-які дії (крім бойових, і від держави).

Будь-хто, що спробує звинуватити мене в продажності — або доведе це, або буде негідником і брехуном. Публічно.
DIXI
#Порошенко2019

Воїн 10-ї гірсько-штурмової бригади
Збройних Сил України
Гліб Бабич

До речі, Гліб Бабич пише вірші на військову тематику.
Зокрема, написав текст до пісні, яку виконали «Козак сістем» — «Подай зброю».

Из-за чого Україна вистояла ?
4.8 (95.17%) 29 votes


Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш электронный адрес не будет опубликован.


*