16 липня набув чинності закон Про мову.

Денис Босянок: "Країну зґвалтували так, що забули українську мову. Це біда, трагедія країни".

Ви вже знаєте, як я люблю футбол і як ми всі 15 червня раділи перемозі нашої «молодіжки» на Чемпіонаті Світу. Переможний фінал коментував Денис Босянок, якому я симпатизую ще з 1997р.

Нагадаю, у 2018р Денис отримав запрошення від каналу «Інтер» коментувати матчі Чемпіонату світу з футболу 2018 у Росії, але відповів відмовою. «Я швидше піду закривати канал Інтер, ніж там працювати.

Не розумію, як може працювати канал з антиукраїнською позицією в такий час» — прокоментував свою відмову Босянок.
Крім того, 16 липня в Україні набув чинності закон Про забезпечення функціонування української мови як державної.

Пропоную вам фрагменти з свіжого інтерв’ю Дениса Босянка:

«Не розумію, як можна видавати себе за українського журналіста й працювати на іншій мові».

— Що насамперед зацікавило вас в пропозиції від «UA:Перший» коментувати молодіжний чемпіонат світу?

– Попрацювати разом з Джулом. Це Джулай мене запросив. Щоправда, в підсумку ми коментували разом тільки фінал. Але цим він і унікальний.

Другий чинник — я коментував чемпіонат Європи U19 у Фінляндії рік тому і був під глибоким враженням від цієї команди. Гріх відмовитись подивитись, як вона буде виглядати на чемпіонаті світу.

Ця команда Петракова – взагалі моє найсильніше враження за півтора року роботи. Головна емоція — виграли кубок світу. Це буває в багатьох раз в житті. А ти ще це прокоментував. Це унікальна подія для українського футболу.

— Тепер Джулай повертається на Setanta Sports. Погодились би на їхню пропозицію?

Там мені нема що коментувати. Українською буде тільки Англія та Шотландія. Це ж несерйозно.

Тільки ці турніри українською, а інші через молдаван будуть коментувати кацапською. Є ще НХЛ у них, але теж кацапською. Для мене це неприйнятна мова. Вони ж знають мою позицію, я не працюю на кацапській.

— Звідки така категоричність? Ви ж самі родом з Росії, виросли в російськомовному середовищі.

– Справжній український журналіст — той, хто працює українською мовою. Тільки так. Бо той, хто працює кацапською мовою, він уже не є українським журналістом.

В мене були такі викладачі на факультеті журналістики, які, слава Богу, мені пояснили, наскільки важливо працювати і жити рідною мовою. Бо я не розумію, як можна видавати себе за українського журналіста й працювати на іншій мові. Це вже не українська журналістика для мене.

— Російською розмовляє половина українців. Для них ця мова рідна.
– Так сталось, на жаль. Країну зґвалтували так, що забули українську мову. Це біда, трагедія цієї країни. Так, в мене мама була російськомовна.

Але десь зі вступу на журфак я відмовився від російської в спілкуванні. Мене дуже перевернув мій рідний факультет журналістики (КНУ ім. Шевченка). Тим більше, я виріс на півдні України, де з українською біда.

Там мало етнічних українців. Хоча мама спочатку обурювалась моєму вибору. В свідоцтві у мене вказана національність «русский», а я потім в паспорті і військовому квитку написав, що я українець. Мама тоді була дуже обурена та здивована: «Як так? В тебе ж взагалі немає української крові?». Але це ж мама — вона завжди підтримує. Вона мене зрозуміла.

— Що саме відбувалось на журфаці, що вас так змінило?
– Люди, які викладали там — це був удар по голові після середньої школи. Хоча я і в останній класах середньої школи достатньо багато читав київських газет і ставав правим патріотом.

Але справжнім став на рідному факультеті журналістики. Там такий рівень викладачів високий, що я впевнений — мало ще де такі є. Дай боже їм здоров’я.

Наприклад, Олександр Данилович Пономарів. Коли ти знайомишся з людиною, буваєш на її лекціях, то все розумієш. Нам розповідали про іншу українську мову. Це взагалі для мене, людини, яка приїхала з півдня України в Київ, було відкриттям величезним — те, що був інший правопис, що його просто знищували.

Ми ж не вивчали в школі авторів, які писали про справжню історію цього народу, його боротьбу. А це все для мене було проривом. Зараз це все читають в шкільній програмі, а я почав читати в 17 років на першому курсі, відкрив багато імен для себе. На півдні їх не було, я їх і не знав. Їх дуже багато — всі ті, які постраждали за слово. Розстріляне відродження, наприклад.

Бог послав реально таких викладачів, які мене втюрили в цю українську мову. Рівень вчителів середньої школи не дозволяв з такою глибиною та з такою пристрастю захопитись рідним словом.

І я зрозумів, що це не просто моя мова, а що це найкраща мова у світі. Вона просто неперевершена.

В мене були чудові однокурсники і викладачі, тому я щаслива людина.

Я давній прихильник правопису 1928 року. В мене були навіть конфлікти на УТ-1 через те, що я його почав втілювати в роботі. Зараз його втілили лише на 50%. І то, це так обурює людей, які не розмовляють українською і вважають, що це дискримінація. А як по-іншому має бути?

Чому на 30-му році незалежності до цих пір не ухвалений академічний словник української мови, не повернуто правопис 1928р. Я це просто не розумію. Звісно, все має бути українською мовою. Якщо хочеш іншою мовою працювати, то їдь в іншу країну, будь ласка.

— З ідеологічних причин ви також відмовились працювати на «Футболах» та «Інтері». Не важко в Україні бути коментатором з позицією?

– Я залишаюсь самим собою, тому мені не важко. Як відчуваю, так і роблю. Не йду всупереч власному я, власній позиції та власному стрижню. Тоді це легко. А коли починаєш крутити хвостом, гнути шию, видавати себе за іншого — це складно. Я ніколи себе так не поводив. Я не хотів працювати на «Футболах», не міг піти туди.

А що ви мали на увазі, коли називали себе бунтівником в журналістиці?

– Не зовсім правильно. Я себе називав бунтівником в мовному питанні. Я не був бунтівним коментатором. Просто як людині, мені близький оцей дух бунтівника. Можливо це бунтарство і позначилось на відмовах працювати на «Футболах» та «Інтері». Не все ж вирішують гроші.

Насправді, вони мало що вирішують. Коли я зростав, цей протест, який був навколо в країні, мене в значній мірі і сформував.

Коли тобі 17-20, було багато гарних речей, але багато що не подобалось. Плюс любов до рок-музики, андеграунду, панк-музики, яка завжди уособлювала цей протест. Музика і зараз на мене впливає. Як і люди, які мене формують все життя.

А вже потім це все якось позначається на роботі. Коли ти намагаєшся бути в футболі і не розчаровувати ті ідеали, які ти намалював у 15-16 років. Ідеали як зорі — ти не маєш дотягнутись до них, але постійно про це пам’ятати. Іти до них.

— Майданчиків для коментування в Україні вистачає. До чинних платформ додались Megogo, зараз приходить Setanta. Чи вистачає для всіх них коментаторів?

– Коментаторів зараз дуже багато. Вибір божевільний. Раніше на центральному телебаченні було 2-3 коментатора, на яких виросли усі. Але телебачення відімре, все йде в інтернет.

В кожного свої критерії, всі дуже різні. В нас країна дуже неоднакова. Але складається враження, що тут все менше тих, хто віддає перевагу глибині.

Ось коли почую слово нове нешаблонне — оце воно. Якщо воно справді продумане і індивідуальне. Оце заводить, страшенно подобається. Коли намагаються відійти від шаблонів, стереотипів, кліше та штампів. А якщо придумати своє слово — оце страшенно цікаво.

Для цього книжки читаю, авторів. Слава богу, зараз не Радянський Союз, коли не друкувались книжки. Тепер українською мовою перекладена вся класична світова література. І головне — є своя, українська.

Влад Пономарь