«Проблема України в тому, що в ній забагато українців».

Таке враження складається після читання постів ЗЕботви і білих пальто з приводу Дня Соборності. Знову те саме – ми розриваємо Україну…
 
Знаєте, я часто сам собі сталю питання – якою бачать Україну прибічники ЗЕ? Що їх не влаштовує в світогляді нашому – україноцентричному? Я ловлю себе на думці що вони хочуть такої собі «України – не надто української».
 
Ну, такої, аби мова діловодства була на вибір. Аби на алеї Небесної сотні було вільно знімати ролики про те, що Росія – найкраща. Де ватниці і російській шовіністці (див фото) було б вільно викладати в університети, що готує педагогів, які потім навчатимуть наших дітей.

Аби на День Незалежності проходили гламурні шоу-програми а не паради. Аби російські актори, блогери та лідери думок по Україні гуляли б як у себе вдома, попри їхні мандрівки до Криму і висловлювання щодо цілісності України.
 
А ми? Ми – фронтовики, волонтери, громадські активісти, просто патріоти? З нами як бути?
 
А нас треба запхати на кухні, аби ми там балакали між собою українською мовою і дивилися українські фільми – бажано на відео, а не на ТБ, де їх і так майже нема. Треба сунути нам в руки пільги аби ми від них балділи собі тихенько і не заважати їхньому світосприйняттю.
 
Ми їм потрібні тільки на випадок, якщо Москва знову розверне наступ, що намотає їхніх дивовижний світ на траки танків. Тоді ми знову станемо потрібні, вони нам будуть співати дифірамби і шанувати на парадах. А зараз – геть по кутках.
 
А то бач чого ми надумали? Протестувати проти замирення з терористами. Вимагати розслідування зливу інформації про затримання терористів-вагнерівців. Вимагати видалення з українських вишів викладачів-атидержавників. Вимагати аби бренди розривали контракти з тіктокершами, що заявляють про «ЗСУ воює з мирним населенням». Створювати важіль впливу на дрімучих українофобів, що демонстративно не обслуговують українців українською.

Читайте также:  Володимиру Івасюку сьогодні могло б виповнитись 72.
«Проблема України в тому, що в ній забагато українців».


 Це все – «совок»! Не совок по їхньому, треба розуміти, це коли ти маючи фронт за спиною спостерігаєш як твоїй молоді прищеплюють ідеї «Росія краща», облизуєшся і тихенько розповідаєш собі про демократію як право бути індивідуальністю. В своєму кутку.
 
Бо ми мусимо вмовити їх любити Україну! Бо створити державу можна тільки любов’ю!
 
«Держави створюють любов’ю!» Мені цікаво як гучно з цих слів реготали б ірландці або валлійці в Британії. Або – баски чи галісійці в Іспанії. Або – гуралі та сілезці у Польщі. Любов’ю кажете? А оце щойно спостерігав як у Німеччині «з любов’ю» розганяли акції протестів проти КОВІД – жодна Німеччина від того не повалилася. Валиться Вірменія, де при владі опинилися їхні зелені.
 
Розумієте діточки, у мене за плечима 5 років в які я щодня розривався між своїм блогом, волонтерським фондом і добробатом (та фронтом). Це було нелюдськи важко, виснажливо і страшно. Все це я пережив НЕ для того аби забиватися в кут і не заважати вам насолоджуватися вашим милим напівросійським світом.

Читайте также:  Фракция "Батькивщина" против закупки электроэнергии.

Я маю власне бачення того якою Україна бути мусить. І тому я підтримую тих кого підтримую. Тому мені огидно, коли з майбутніх педагогів виховують вату, а юні блогерши розповідають про «кров мирних людей на руках ЗСУ». Тому я підтримую лідера, який давав результати і розбудовував Україну – сильну, багату, впливову, з сильними самодостатніми громадянами. Тому мені треба керівник – ефективний менеджер і успішний організатор, а не «просто хороший хлопець».
 
І відступатися я не збираюся.
 
А щодо єдності – то я її бачив в одному бліндажі. Хлопець з Вінниці. Парубок з Харкова. Дівчина з Житомира. Дядько з Одеси. Хлопчина зі Львова. І я – запорожець, що нині мешкає в Києві. Ми можемо бути між собою незгодні. Можемо голосувати за різні політичні сили. Можемо говорити різними мовами. Але існує те що понад усе.