Зраджений і покинутий Ярослав Журавель.

Сім останніх років майже зруйнували моє особисте відчуття болю в питаннях що стосуються трагедій незнайомих людей

Не знаю в чому причина.

Чи то така захисна реакція, спроба закритися в «будиночку» на фоні постійних трагедій і вбиств українців. Просто щоб не зійти з розуму, стараєшся не зациклюватися на цьому і йти далі. Жити далі.

Чи то причина в тому, що я більше не вірю в щирість інших людей, які типу співчувають і оплакують.

Не вірю, бо надто сильного болю завдали люди, в щире співчуття яких я повірив свого часу.

Люди, які оплакували вбитих на очах всього світу дітей на Майдані, 5 років маніпулювали тим що ніхто не сидить (хоч йшли суди, вбивці були за гратами), а потім як ішаки повторювали дічайші штампи про те, що правильно вимінювати вбивць на таксистів, яких бамбаські макаки наловили на КПП.

Потім ті ж ішаки мовчали в трубочку, забувши про те яке цінне життя кожного солдата, коли нелюдською смертю помирав зраджений і покинутий Ярослав Журавель.

Зраджений і покинутий Ярослав Журавель.

То ж не вірю я що це все щиро.

Що за дежурними співчуттями і свічками в фейсбуці буде якась людська реакція. Реакція, притаманна людям.

Не вірю я, що люди, в більшості їх випадків, які сьогодні так співчувають вбитим, завтра на виборах не будуть голосувати за їх вбивць тільки тому що їм хочеться посміяться, або «дішовой» московской ковбаси.

Я розумію, що це все не правильно. Бо я змішую в один котел всіх, в тому числі й тих, кому болить.

Але не можу себе пересилити і знову повірити в щирість і послідовність загальної маси «співчувальників».

І може це й правильно, бо ж не бачу жодних ознак, що ці люди хоч щось усвідомили.